Літературна творчість
Петро Миколайович Щербина – автор понад 300 публікацій у засобах масової інформації та книги віршів «26». Нижче вірші зі згаданої збірки.
Я не сплю цілу ніч я переживаю еротику
переспань на твоїй уманській наших всіх
і коли впевнено доторкався до твого ротика
ти була наче злякана в очікуванні на сік
який я босо принесу тобі з холодильника
з наліпками котенят і берлінськими фресками
ну не можу я ерегувати на твого будильника
коли ти захоплено зачиталася есемесками
я і розлючена ти у цьому тяжкому трикутнику
в телефоні шукаємо смачні оголошення
з ким дивитимешся кіно в понеділок в супутнику
якщо досекундно я знаю хвилину спустошення
зіна вірить у впевнений спокій надії іванівни
в супокій мишенят ніколи нею не зловлених
посилаєш у безвість мене коли я ранений
коли я стомлений вкрай і вже майже зловлений
люблю шалений степ о мій великий степе
я п’ю твою свободу до хмільних нестям
я точно застрахований лиш від утрати тебе
коли прийде закінчення логічним відчуттям
і нікому не треба вже моя витонченість ідей
мрію щастя знайти і хоч ледь відіспатися
отак по-селюцькому пригорнувши тебе до грудей
я не хочу більше нікому дістатися
Нема в самотності причин кудись зникати,
немає снігу на вологих росах січня.
Ми заворожені на пам’ять дублікати:
я вже непевний, ти ще симпатична.
Ми часто маєм те, чого не маєм,
тому облиш цинізм палких прелюдій.
Ми теплі рейки швидкісних трамваїв,
які не стримують сумну відвертість буднів.
Ми теплі подушки чужих двухспалень.
Коти фарфорові увімкнені у стіни
в моїх словах. Твій крик, оргазм і спалах
розрізують безмовність гільйотини.
сьогодні скінчились диверсії ніжності
у прозу поезія тане спадково
вульгарно і дивно волають проміжності
в смолу ялівця заливають підкову
вогнених коней які з ночі прискачені
привізши бальзаківські думи в бердичів
ми зовсім нові ми шукаєм призначення
але ми словами навіки помічені
це слуги пера крізь півсни пробираються
зелені обличчя і очі зтрамваєні
лиш вірші нікому тепер не впираються
нікуди. письменники ранені
у впевнену душу
ти знаєш я мушу
варити варення і джем помаранчевий
з чужих півдумок в своїх напівмареннях
так хочеться все написати і в ранчо
втікти між корів і сховатись та марно
виходить наш Бог
його звати поезія
нам сміху на двох
ніколи не вистачить
вже поле сточилося танком і ранком
і ноги втомилися йти по спечаленнях
його називали і странгером й панком
а він так боявся в любові причалити
ми впевнено думаєм
холодно в осені
туман покриває хрипку тінь конвалії
ці вірші у талії неба
в твоїх геніталіях
мені вже нічого не треба
це сон моя люба подружко
ховаю обличчя у теплу подушку
і хочу в італію. через Сушки.
А ти тримаєш повний кошик слив.
Авто зелене між гілками саду.
Повітря в цвіт дерев кладе помаду
із твоїх губ – ти ними куриш “слімс”
і п’єш вино, й цілуєш мої плечі,
а десь на дні тебе твій чоловік
у келих із граніту виллє сік
під колір твого плаття. Вечір.
Моя Ти риба – мій Ти бог.
Моє акваріумне диво,
з води мене здивляєш хтиво
і мало кисню нам на двох.
А Ти візьми й перепливи,
відзвуч нежданності хвилину:
плавник перетинає спину
на дні морської кропиви.
Володька заведе еМ-Те.
Ми купим пляшку самогону,
і у посадку, наче в зону
нас першим снігом замете.
Я пив. Ти пив. Весна лежала:
хотілось холоду снігам.
Дитинство кінчилось, і сала
ніхто не смажитиме нам.
