Авторитетні ЗМІ зазвичай не публікують непідтверджену інформацію, а ось так звані “зливні бачки” охоче беруть скандальну “новину” за вартість від 60 доларів. Якщо ж замовника цікавить “міні-хвиля” із серії публікацій, то це може коштувати в діапазоні 1000-2000 доларів, залежить від рейтингу власне самого ЗМІ.

Яскравим прикладом ЗМІ, де на комерційній основі публікують будь-яку інформацію, порушуючи принципи та стандарти журналістської етики, є інформаційний портал “Моя Київщина”. Автори тут ховаються за вигаданими прізвищами та іменами, а контент замовних матеріалів – без підтвердження реальних фактів, цифр та аргументів. Подібні анонімні матеріали використовуються для дискредитації певної особи або компанії її конкурентами, це також є показником “чорного піару”.

Тому, згадані в матеріалах інтернет-видання “Моя Київщина”, особи неодноразово позиваються до суду через поширення неправдивої новини про одного з інтернет-провайдерів Київщини. Власник компанії одразу ж спростував інформацію, довівши, що ресурс розповсюджував недостовірну інформацію.

За браком власного контенту “Моя Київщина” традиційно передруковує матеріали інших ресурсів Київської області. Показово, що здебільшого це онлайн ЗМІ, яким місцеві мешканці конкретного регіону не довіряють.

Матеріали, що легалізують незаконні дії чиновників належать до політичної джинси, яка також має місце на онлайн ресурсі “Моя Київщина”.

Спотворена інформація про оновлення Генплану в м. Ірпінь на сайті “Моя Київщина”

Чорний піар є процесом  маніпуляції аудиторією через дезінформацію та порушення стандартів масової інформаційної діяльності.

Часто інформприводи створюються у відповідь на ту чи іншу викривальну публікацію. До прикладу, варто було журналістці Ірині Федорів опублікувати на “Українській правді” матеріал “Кандидат в нардепи Карплюк обіцяв за переворот в Коцюбинському депутату 20 000$ і не заплатив”, як тут же на одному з “інфосмітників” без редактора і … вийшла публікація анонімного автора з невдалою спробою нівелювання викладеного фактажу, який, до речі був підкріплений навіть аудіозаписом розмови.

З перших рядків публікації стає очевидним, що автор взагалі “не в темі”, бо виклав декілька фактів, що не відповідають дійсності, зокрема про Олексія Зіневича, який в дійсності не належав до жодної партії. Далі автор намагається відвернути увагу від фактажу вигаданими “жартівливими” історіями.

Далі матеріал, як і інші “чутки” розганяється в соцмережах, використовуючи фейкові акаунти і сторінки із тисячами підписників, над якими працює штат реальних людей. Кожний такий “викид” негативу спланований у часі, іде хвиля на пабліки з потрібною цільовою аудиторією. Паралельно йде підтримка в коментарях, де коментатори хвалять або ж критикують замовлену особу.

Проте цей спосіб є не завжди ефективним, оскільки просунутий користувач соцмереж легко може розпізнати маніпуляційні новини (без аргументів і доказів) в інформаційному потоці.

Ймовірно, що “чорний піар” певним чином може вплинути на рейтинг того, проти кого він направлений, але не змінити думку громадянського суспільства глобально.